Напередодні Новорічних свят ми попросили українських політиків
поринути у спогади і запитали, якими вони запам’ятали свою першу ялинку
і шкільні ранки, чи довго вірили у Діда Мороза, і як з того часу
еволюціонували їхні новорічні бажання і подарунки? ОЛЕКСАНДР ВОЛКОВ МРІЯВ ПРО КИТАЙСЬКІ КЕДИ І НІМЕЦЬКИЙ ЛІХТАРИК Я
пам’ятаю першу ялинку в своєму житті у 1952 році. Ми тоді жили на
вулиці Басейній у Києві. Наша сім’я, Героя Радянського Союзу, проживала
у підвальному приміщенні - одна кімната без усіляких вигод. І мати, щоб
якимось чином зробити для нас радість навіть у цій конурі, на Новий рік
завжди ставила ялинку. Іграшки були єдині – з зошита вирізувалися довгі
папірці і склеювалися у стрічку, і тією стрічкою обвішувалася ялинка.
Мати купувала цукерки (як зараз, пам’ятаю: "Мишка”, "Красный мак”,
"Тузик”), чіпляла на нитку і розвішувала її на гілках. Мама казала, щоб
ялинка була жива довго, туди кожні три дні треба підливати воду. І я її
поливав по 10 разів на день, щоб вона, не дай Бог, не засохла. Коли
мама працювала у Жовтневому палаці культури, тоді вже з’явилися ці
новорічні ялинки, куди запрошували дітей з усієї країни. І я вже не
пропускав жодної. Я там днював і ночував. А там було при комуністах по
повній програмі: і ялинки, і Діди морози, і Снігуроньки, і ігри і т.д.
Коли мені було років 10, то мені, як будь-якому хлопцю, хотілося
велосипед. Тоді це було дуже модно. Бачив, як у сусідів з’явилася
коробка з екраном під назвою КВН – "купив, ввімкнув, не працює” –
перший телевізор, і мріяв, що, може, колись у нас буде такий. Я хотів
ліхтарик німецької фірми "Даймон”, хотів просто китайські кеди, щоб
грати у футбол. Волков сьогодні і Волков тоді – це зовcім різні люди.
Ми м’яса ніколи не бачили. Але, як показало життя, все мої бажання
справдилися. Все в мене є, не тільки велосипед, а й машини, і
ліхтарики... Я у Діда Мороза вірю до сьогодні. Я розумію, що це
казка. Але ця казка у дитячі роки і тяжкі часи допомагала мені жити.
Тепер мені про Діда Мороза не дають забувати мої діти. Мій малий, якому
півтора роки, уподобав трактор. Коли у нас маленький трактор на
подвір’ї прибирає сніг, то він кричить "Тратор-тратор”. Оце на Миколая
я йому купив іграшкового "тратора”. А Діаночка вже більш доросла, їй 5
років, вона з ляльками з самого дитинства не грається, любить коней, у
неї в колекції вже десь штук 700. По всьому світу, де я тільки не
бував, завжди їй купляв маленьку конячку. І цього Нового року подарую
їй конячку. Найстаршій доньці вже 31. Там інші підходи. (Хоча вони всі
мої діти – всі для мене рівні). Вона хоче якісь чоботи, тож куплю їй ці
чоботи. А донька Сашенька вчиться в аспірантурі, я їй подарую телефон
Nokia останньої моделі. Ну а жінці – себе. Думаю, вона мене дуже
любить. ОКСАНА БІЛОЗІР БУЛА СНІЖИНКОЮ І ХОТІЛА НАКОЛЯДУВАТИ БАГАТО ГРОШЕЙ У
нас ялинку ставили не Новий рік, а на День святого Миколая. Я пам’ятаю,
як вона пахла, бо вона завжди була натуральною. Пам’ятаю шоколадні
цукерки і запах мандарин... У мене був костюм Сніжинки. Мама мені шила
такі красиві пачки, а я сама собі робила корону. Мені хотілося, щоб
вона була виняткова і відрізнялася від усіх. Ми чекали на
прихід Миколая. Дід Мороз – це радянський атрибут. А от Миколай - це
святий, який знав всі твої тайни. Якщо ти була нечемною або робила
шкоди вдома, він клав тобі під подушку різочку. У мене не було
якогось конкретного бажання: хочу лижі чи санки. Мені хотілося, щоб
тато і мама були здорові, щоб бабуся приїхала у гості. А ще я
дуже чекала на Різдво, у нас на Західній Україні ходили вертепи. І мені
хотілося, щоб до нас прийшов найкращий вертеп. І самій хотілося
наколядувати багато грошей. ОЛЬГА ГЕРАСИМ’ЮК ВІДЧУВАЛА СЕБЕ ПРИНЦЕСОЮ У МАРЛЕВІЙ СУКНІ Я
дуже добре пам’ятаю свої новорічні свята, тоді не було широкого вибору
іграшок, гірлянд, але був великий простір для фантазії, як прикрасити
ялинку. А бабуся (вона була вихователькою в сиротинці) мала чудова
фантазію і могла зробити з носової хусточки то мишку, яка бігає по
руці, то селяночку, яка перетворювалася потім на квітку, - будь-що. І я
чекала Нового року, щоби ми отак сідали і придумували нові іграшки. Я
вірила у Діда Мороза, тому що цим Дідом Морозом був мій дідусь. Він
завжди одягав кожух навиворіт - хутром наверх, чудну велику шапку,
стукав у двері, заходив із торбиною... Я добре знала, що це мій дідусь
і через це свято вірила, що Дід Мороз існує на світі. На той
час шоколадні цукерки - це була розкіш, а дістати апельсинів було майже
неможливо. Для нас подарунком були солодощі, які виготовляла бабуся і
мама. Ми з бабусею робили з печива таку шоколадно-горіхову ковбаску. Ми
її варили, нарізали шматочками - це були найсмачніші ласощі на світі. З
того часу я перепробувала дуже багато кондитерських виробів, всілякі
данські печива у гарних коробках, але ніщо не змогло перевершити той
смак. Під ялинкою завжди стояли кошики подарунків. Я дуже любила
бабусині горіхи, які вона замотувала у золотисту фольгу, а цей кошик у
зубах тримала білка. Тоді телевізор не був в основі свята. Ми чекали гостей. Я обов’язково мусила прочитати під ялинкою вірша. У
школі я була Снігуронькою. Ми шили з накрохмаленої марлі платтячка з
бабусею і робили мені корону з м’якої з вати з тонким шаром паперу, і
на нього наклеювалися різноманітні блискітки, бусинки. Складалося
враження, що вона виліплена зі снігу. Це був шик. В той час ти
відчувала себе такою принцесою у марлевій сукні. Зараз я
отримую дуже багато всіляких подарунків, але дуже люблю не коштовні
сюрпризи, а якісь милі штучки. Я чекаю, щоб мені подарували щось, що
нагадує дитинство, типу тієї мишки з бабусиної хусточки... ВАСИЛЬ ГОРБАЛЬ БУВ ЗАЙЧИКОМ І НЕ ВІРИВ У ДІДА МОРОЗА Згадую
традиційні походи з молодшим братом на ялинку у Будинок офіцерів у
Львові і в театр імені Заньковецької, де у ці дні завжди йшли для дітей
новорічні вистави і роздавали подарунки. Коли я був зовсім
маленьким, то традиційним новорічний нарядом для хлопчиків був костюм
зайчика. Коли підріс, то вже ходив у хореографічну школу і сам брав
участь у новорічних виставах. У нас був фірмовий танець - "Суворівці”. На
Новий рік мені переважно хотілося отримати якісь іграшки. Навряд чи у
мене була віра у Діда Мороза. Я розумів, що заслуга батьків в тому, що
подарунки з’являлися під ялинкою. Сьогодні своїм близьким я
намагаюся робити подарунки, які вони дійсно хочуть, і не обов’язково їх
класти під ялинку. Останніми роками вітаю друзів стандартними
подарунками: як правило, це або щось солодке, або щось з посуду або
щось для столу, – це універсальні речі.
ВАСИЛЮ КИСЕЛЬОВУ ДІД РОМАН ДАВАВ ТРИ РУБЛІ Напевно,
я вас розчарую, але я ніколи не бачив Діда Мороза. У нас не було
культу Нового Року. Ми завжди святкували Різдво. Ми їздили до діда
Романа. Я був його улюблений онук. У нас з ним були особливі стосунки.
Він мене свого часу вчив рибу ловити, з рушниці стріляти, на конях
їздити... Дід кожному онуку давав по три рублі. На той час це були
великі гроші. Найголовніше, у них завжди стояла ялинка. І на цій ялинці
завжди були справжні цукерки, пара-трійка іграшок, зірка, а решта -
цукерки, яблука, горіхи, загорнуті у фольгу. Це було справжнє свято. А
подарунка під ялинкою я ніколи не знаходив. Дитинство було непросте. Я
зараз живу тим, щоб здійснювалися новорічні бажання моїх онуків. Ви
не повірите, але ми зараз їдемо у аеропорт і веземо з собою з Криму до
Києва ялинку. Я знаю, що вона справжня, екологічно чиста, нічим не
оброблена... Для мене найбільшим подарунок буде 9 лютого 2010
року, коли оголосять результати президентських виборів. Дуже хочеться,
щоб на народ не помилився в своєму виборі, адже від цього залежить
майбутнє їхніх дітей і онуків у найближчі 10 років. Опитувала Анна Ященко
|